Тези доповіді Олександра Тіньковського, аспіранта Донецького державного університету внутрішніх справ. Першоджерело: матеріали І Всеукраїнського круглого столу для здобувачів вищої освіти «Актуальні проблеми розслідування злочинів, повʼязаних з воєнною агресією російської федерації проти України», с. 109–113.
Текст, статистичні дані та бібліографічні посилання відтворено за оригінальною публікацією; вони стосуються часу її підготовки.
Презумпція невинуватості та виправдувальні докази
У науковій літературі можна зустріти чимало поглядів щодо визначення поняття галузевих засад кримінального провадження, проте незважаючи на різні підходи науковців до кількості та переліку галузевих принципів, майже всі вони визнають центральне місце принципу презумпції невинуватості в кримінальному процесі. Цей принцип набуває особливого змісту, коли йдеться про обов’язок органів досудового розслідування збирати докази, здатні виправдати особу, оскільки від його реалізації залежить забезпечення прав і свобод людини.
У розслідуваннях воєнних злочинів тягар збирання виправдувальних доказів набуває особливої ваги: слідство часто ведеться на територіях, що пережили активні бойові дії або бойові дії продовжуються, де доступ до місця події, свідків і матеріальних слідів обмежений чи небезпечний. Покази свідків можуть формуватися під психологічним тиском, а матеріальні та документальні докази, передбачені ст. 84 КПК України [1]- протоколи огляду місця події, речові докази, записи відео‑ та аудіофіксації, інші документи і предмети потребують особливо ретельної перевірки на автентичність, щоб відсікти можливі маніпуляції або сфальсифіковані матеріали. За таких умов активне, а не формальне виконання обов’язку збирати й перевіряти потенційно виправдувальні відомості стає ключовим запобіжником обвинувального ухилу, підтримує принцип презумпції невинуватості та зміцнює довіру до правосуддя навіть попри суспільний запит на швидке покарання агресора.
Від 24 лютого 2022 р. у ЄРДР зареєстровано близько 135 тисяч злочинів агресії та воєнних злочинів, проте лише приблизно 2 тисячі із них уже скеровано до національних судів. Про це зазначив Голова Верховного Суду Станіслав Кравченко під час робочої зустрічі з представниками БДІПЛ ОБСЄ [2].
Своєю чергою начальник Департаменту протидії злочинам Офісу генпрокурора Юрій Бєлоусов за підсумками пресконференції “Правосуддя щодо воєнних злочинів – бачення, виклики, висвітлення» повідомив, що від 24 лютого 2022 р. дотепер у ЄРДР зареєстровано близько 159 тисяч воєнних злочинів, переважно за ст. 438 КК України; статус підозрюваного отримали приблизно 850 осіб, а суди вже винесли 158 обвинувальних вироків, з яких лише 18 виконуються реально, решта ухвалені in absentia через недосяжність обвинувачених [3].
Така пропорція – величезний масив проваджень, які ще перебувають на стадії досудового розслідування, часто з підозрюваними, котрі залишаються поза юрисдикцією України або на окупованих територіях. За цих умов зберегти легітимність процесу та уникнути обвинувального ухилу можливо лише шляхом сумлінного, збалансованого пошуку не лише обвинувальних, а й потенційно виправдувальних доказів.
Процесуальні гарантії та баланс сторін
Положення частини другої статті 7 КПК України покладають на сторону обвинувачення обов’язок «використати всі передбачені законом можливості» для дотримання процесуальних прав особи у разі провадження in absentia. Кримінально процесуальний закон передбачає, що навіть за умов воєнного стану зміст і форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального процесу.
Беспалько І.Л. спираючись на ч. 2 ст. 9 КПК і підкреслює, що саме «сторона обвинувачення зобов’язана всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного [4, с.1].
За таких вимог законодавця, саме презумпцію невинуватості слід розглядати як чинник, що зобов’язує слідчого і прокурора не лише шукати докази винуватості особи, а й виявляти всі факти, які свідчать на користь підозрюваного чи обвинуваченого. Такий підхід ґрунтується на розумінні, що кримінальний процес не може бути справедливим без належного забезпечення права на захист, а досудове розслідування не виконає своїх завдань, якщо ігноруватиме докази, що спростовують припущення про винуватість особи.
У контексті галузевих засад це означає, що презумпція невинуватості та тісно пов’язаний із нею обов’язок збирання виправдувальних доказів мають стати визначальними орієнтирами для всіх учасників кримінального досудового провадження, забезпечуючи неупередженість і повноту розслідування, а отже й легітимність усього кримінального судочинства.
Законодавець прямо вказує на необхідність встановлення не лише фактів, що підтверджують вину, а й обставин, які можуть виключати кримінальну відповідальність. Такий підхід є логічним продовженням ідеї неупередженого та всебічного з’ясування обставин справи: з одного боку, слідчий і прокурор повинні доводити вину особи поза розумним сумнівом, а з іншого – мають брати до уваги все, що свідчить на користь невинуватості чи дозволяє законно закрити кримінальне провадження.
Я слушно зауважують Колодчин В. В., Туманянц А. Р. «Завданням прокурора є не лише переконати суд у винності підсудного, але й вжити в межах наданих йому процесуальних прав заходів, спрямованих на встановлення всіх істотних обставин справи: як тих, що підтверджують вину підсудного, так і тих, які її спростовують, або викликають істотні сумніви в обґрунтованості обвинувачення, які роблять неможливим винесення обвинувального вироку. Це інколи ставить обвинувача перед непростою дилемою: підтримувати обвинувачення в повному обсязі, зберегти хоча б якісь «крихти» від його попереднього обсягу, чи повністю відмовитись від обвинувачення» [5, с.62].
Практичні ризики обвинувального ухилу
Однак, на практиці нерідко спостерігається ситуація, коли під час проведення слідчих (розшукових) дій орган досудового розслідування, прагнучи якомога швидше направити матеріали кримінального провадження до суду, зосереджується переважно на зборі доказів, що підтверджують версію про причетність конкретної особи до злочину. Застосування негласних слідчих (розшукових) дій, наприклад, часто супроводжується поданням матеріалів у скороченому вигляді, коли окремі діалоги вириваються з контексту або ігноруються важливі епізоди, що могли б спростувати припущення про вину. Подібні підходи створюють умови для ігнорування виправдувальної інформації й можуть призводити до однобічності у встановленні обставин справи.
Як підкреслюють О. В. Стрілецька та А. Ю. Габрелян, «для реалізації принципу змагальності на стадії досудового розслідування мають існувати дві сторони: обвинувачення та захисту» [6, с.170], причому до сторони захисту закон відносить підозрюваного, обвинуваченого, а також їхніх захисників та законних представників. У справах про воєнні злочини цей баланс часто може бути порушений. Фактична недоступність імовірних правопорушників означає, що підозрюваний (обвинувачений) у розслідуванні відсутній і відповідно, сторона захисту фактично представлена адвокатом, який у повній мірі не володіє повнотою всієї інформації про обставин, які мали місце при вчиненні злочину. Така ситуація створює об’єктивний перекіс на користь органів обвинувачення, що посилюється суспільним запитом на оперативне та показове переслідування вчинених воєнних злочинів. Відтак саме на слідчого й прокурора покладається підвищений обов’язок активно шукати й належно фіксувати не лише докази, які підтверджують винуватість, а й потенційно виправдувальні обставини, аби компенсувати дисбаланс сторін і забезпечити дотримання засад змагальності та презумпції невинуватості.
Більш того, недотримання принципу змагальності виявляється ще в тому, що сторона захисту не завжди залучається під час допиту ключових свідків, а додаткові слідчі дії не проводяться, навіть коли існують підстави припускати, що вони могли б допомогти встановити істину й виправдати підозрюваного. Усе це суперечить вимозі кримінального процесу про всебічність і об’єктивність розслідування, оскільки факти, що в подальшому можуть виправдати людину або підтвердити відсутність складу злочину, виявляються непоміченими чи свідомо відхиляються, тим самим підриваючи одну з головних галузевих засад кримінального провадження – обов’язок доказування не лише обставин, які свідчать проти особи, а й тих, що можуть виправдовувати її.
Кримінально-процесуальне законодавство зобов’язує сторону обвинувачення не обмежуватися пошуком фактів, які підтверджують вину, оскільки стаття 92 КПК України конкретизує: прокурор і слідчий мусять довести обставини, викладені в обвинуваченні, проте доказова діяльність передбачає і виявлення будь-яких фактів, що можуть виправдати підозрюваного або обвинуваченого. З огляду на це, презумпція невинуватості з її вимогою трактувати сумніви на користь особи означає, що докази, які можуть виправдовувати особу мають рівноправне значення з тими, що встановлюють вину. Ігнорування таких доказів нівелює принцип повноти досудового розслідування та може призвести до ухвалення необґрунтованого процесуального рішення. Збирання виправдувальних обставин відповідно до галузевих засад кримінального процесу забезпечує реальний захист прав людини та формує засади справедливості, адже особа не зобов’язана самостійно доводити свою невинуватість.
У практичному вимірі цей обов’язок спрямований на уникнення однобічного розслідування, яке порушувало б баланс інтересів сторін і могло призвести до обвинувального ухилу. Якщо слідчий чи прокурор не приділяють належної уваги обставинам, що виправдовують особу, вони фактично порушують фундаментальні принципи кримінального процесу, закладені в національному законодавстві та в рішеннях Європейського суду з прав людини. Відповідно, дотримання даного обов’язку органами досудового розслідування прямо впливає на якість правосуддя, адже процес, у якому не досліджено всі суттєві факти, не може вважатися справедливим і неупередженим. Така діяльність забезпечує реалізацію конституційної гарантії захисту прав і свобод людини й водночас зміцнює довіру суспільства до правосуддя, адже люди мають знати, що слідчі діють неупереджено, відповідально ставлячись і до звинувачень, і до можливого виправдання.
Провадження in absentia
Особливої гостроти означений обов’язок набуває у провадженні in absentia, коли підозрюваний фактично усунений від процесуальної комунікації: він не подає клопотань, не надає свідчень, а захисник позбавлений можливості узгодити позицію з клієнтом і, відтак, ініціювати проведення слідчих дій чи експертиз, що спростовували б обвинувачення. За таких умов саме на слідчого та прокурора покладається додатковий тягар забезпечити доведення винуватості поза розумним сумнівом із одночасним пошуком і належним фіксуванням будь-яких фактів, які можуть виправдовувати особу. У цьому контексті положення частини другої статті 7 КПК України, що вимагає від сторони обвинувачення використати всі передбачені законом можливості для захисту прав відсутнього учасника процесу, набуває не декларативного, а практичного змісту: неналежне виконання цього обов’язку перетворює заочне розслідування на однобічний процес, суперечить принципу змагальності та стандартам Європейського суду з прав людини щодо рівності сторін. Відповідно, лише всебічне дослідження як обвинувальних, так і виправдувальних доказів здатне забезпечити, аби судове рішення ґрунтувалося на об’єктивній та повній картині фактів, а значить – відповідало критеріям справедливості й неупередженості, закріпленим у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7].
Висновки
Підсумовуючи викладене, варто наголосити, що галузеві засади кримінального провадження у справах про воєнні злочини набувають підвищеного значення, оскільки саме в цих провадженнях суспільний запит на справедливе й швидке покарання перетинається з конституційною презумпцією невинуватості. Принципова вимога до слідчого та прокурора однаково сумлінно збирати як обвинувальні, так і виправдувальні докази залишається незмінною, але її дотримання в умовах інформаційного резонансу та міжнародної уваги стає особливим викликом. Будь-який відступ від балансу, коли прагнення оперативно передати справу до суду зумовлює однобічний збір матеріалів, перетворює презумпцію невинуватості на формальність і підриває довіру до правосуддя всередині країни й на міжнародній арені. Реальне втілення цього принципу передбачає відмову від обвинувального ухилу, забезпечення безперешкодної участі захисника у всіх ключових слідчих діях, прозоре розкриття стороною обвинувачення усієї доказової бази та ретельне фіксування будь-яких обставин, здатних виправдати особу чи пом’якшити її відповідальність. Лише такий підхід дозволяє одночасно задовольнити суспільний запит на справедливість і зберегти фундаментальні гарантії демократичного кримінального процесу, мінімізуючи ризик необґрунтованого притягнення до відповідальності та зміцнюючи легітимність рішень українського правосуддя у справах про воєнні злочини.
Список використаних джерел
- Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13.04.2012 № 4651-VI [Електронний ресурс] // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17#Text (дата звернення: 19.05.2025).
- Станіслав Кравченко обговорив з представниками БДІПЛ ОБСЄ стан здійснення правосуддя у справах про воєнні злочини [Електронний ресурс] // Верховний Суд : офіц. вебсайт. 2024. URL: https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1630788 (дата звернення: 19.05.2025).
- З початку повномасштабної війни в Україні зареєстрували 159 тисяч воєнних злочинів – Офіс генпрокурора [Електронний ресурс] // Укрінформ : офіційне інформ. агентство України. 2024. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/3982821-z-pocatku-povnomasstabnoi-vijni-v-ukraini-zareestruvali-159-tisac-voennih-zlociniv-ofis-genprokurora.html (дата звернення: 19.05.2025).
- Беспалько І. Л. Реалізація засади презумпції невинуватості під час кримінального провадження / І. Л. Беспалько // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. – 2024. – Вип. 77. – Т. 3. – С. 35–39. URL: https://visnyk-juris-uzhnu.com/wp-content/uploads/2025/03/7-3.pdf (дата звернення: 19.05.2025).
- Колодчин В. В., Туманянц А. Р. Функція публічного обвинувачення в кримінальному провадженні : монографія / В. В. Колодчин, А. Р. Туманянц. – Харків : Право, 2016. – 200 с. URL: https://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/11981/1/Tumaniants_Kolodchin_mon_2016.pdf (дата звернення: 19.05.2025).
- Стрілецька О. В., Габрелян А. Ю. Реалізація принципу змагальності в ході проведення досудового розслідування / О. В. Стрілецька, А. Ю. Габрелян // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. – 2023. – Вип. 76. – Т. 2. – С. 169– 173. URL: http://visnyk-pravo.uzhnu.edu.ua/issue/view/17869 (дата звернення: 19.05.2025).
- Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод : міжнародний документ від 04.11.1950 [Електронний ресурс] // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004#Text (дата звернення: 19.05.2025).


