Автор — Олександр Тіньковський, аспірант Донецького державного університету внутрішніх справ. Публікація у матеріалах науково-практичної конференції, що відбулася у м. Києві 24–25 жовтня 2025 року, с. 135–139.
Текст і бібліографію відтворено за авторською публікацією 2025 року.
Історичні витоки
Презумпція невинуватості є однією з центральних галузевих засад кримінального процесу. Вона визначає не тільки підхід до оцінки доказів, а й напрямок діяльності органів досудового розслідування. Історичний розвиток презумпції невинуватості показує, що принцип справедливого розслідування, який сьогодні вважається невід’ємною складовою демократичного правосуддя, виник як природне продовження ідеї недопущення необґрунтованого звинувачення.
Історичні витоки презумпції невинуватості простежуються ще в римському праві. Відомий юрист Ульпіан сформулював принцип “Ei incumbit probatio qui dicit, non qui negat” – «доказ лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує». Д’ячкова М.О. зазначає, шо цей підхід став основою подальшого розвитку кримінального процесуального права Європи, закріпивши правило доведення вини замість презумпції винуватості. Попри авторитарний характер влади у Римській імперії, римські юристи вже визнавали значення доказів, справедливості судового процесу та необхідності надання обвинуваченому можливості захисту. Це свідчить про початок формування процесуальної культури, яка згодом трансформувалося у принцип презумпції невинуватості [1, с. 667].
Подальший суттєвий розвиток ідеї презумпції невинуватості відбувався вже в добу Просвітництва, коли зростала суспільна критика інквізиційних форм процесу, що допускали насильство, жорстокі методи допиту та презумпцію вини особи. Як зазначає В. П. Бобік, саме у XVIII столітті перші формулювання принципу презумпції невинуватості з’явилися як реакція на нелюдські практики тогочасного правосуддя та прагнення до гуманізації кримінального процесу. Відповіддю на ці виклики стало нормативне закріплення презумпції невинуватості у Французькій декларації прав людини і громадянина 1789 року, що поклала початок її сприйняттю як універсальної правової цінності [2, с. 158].
Міжнародні та національні гарантії
Відтоді презумпція невинуватості почала розглядатися не лише як етична вимога, а як юридичний принцип, покликаний забезпечити рівновагу між владою держави та правами людини. Її подальша кодифікація в міжнародно-правових актах XX століття – Загальній декларації прав людини 1948 р. і Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р. – засвідчила перехід від національного до універсального розуміння права на справедливий суд і справедливе розслідування.
Так, у міжнародних правових актах презумпція невинуватості отримала вираз у прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Загальній декларації прав людини: «Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винуватість не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, під час якого їй забезпечать усі можливості для захисту.
Більш коротке формулювання презумпції невинуватості надано в ухваленому Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1966 р. Міжнародному пакті про громадянські і політичні права: «Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має право вважатися невинним, поки його винність не буде доведена згідно із законом».
В Україні міжнародні стандарти презумпції невинуватості були імплементовані насамперед у Конституцію 1996 р., стаття 62 якої відтворила класичну формулу невинуватості особи до вироку суду. Це положення заклало основу для побудови національної системи гарантій справедливого розслідування.
В подальшому Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 р. конкретизував цей обов’язок у частині 2 статті 9, поклавши на слідчого і прокурора вимогу «всебічно, повно й неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявляючи як ті, що викривають, так і ті, що виправдовують особу».
Судова практика
Звертаючись до практичного застосування презумпції невинуватості варто звернути увагу на п. 104 Дослідження Європейської комісії за демократію через право (Венеційська комісія) на тему «Мірило правосуддя» де зазначається, що презумпція невинуватості – це інститут кримінального права, що є надважливим у забезпеченні права на справедливе судочинство та який застосовується винятково у сфері кримінальної юстиції без жодного стосунку до сфери цивільного, господарського або адміністративного судочинства, а також до тієї галузі права, що регулює правовідносини у сфері професійної діяльності судді [3, с. 10].
У своїх постановах Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що презумпція невинуватості поширюється на будь-яку процедуру, яка за своєю природою має кримінально-правовий характер і в межах якої суд формує висновок про вину особи саме у кримінально-правовому значенні. Такий підхід послідовно відображений у постановах ВП ВС від 25 квітня 2018 р. у справі № 800/547/17, від 22 січня 2019 р. у справі № 800/454/17 та від 3 червня 2021 р. у справі № 11-396сап20.
Аналогічна позиція простежується і в практиці Європейського суду з прав людини, зокрема у справі Ringvold v. Norway (заява № 34964/97, п. 38), де Суд наголосив, що гарантія, закріплена у пункті 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, застосовується до всіх проваджень, які за суттю є кримінальними, незалежно від їх формальної кваліфікації [4].
Обов’язок справедливого розслідування
Таким чином, розуміння обов’язку справедливого розслідування формувалося не одразу, а в результаті тривалої еволюції правової думки. Його витоки простежуються ще у римському праві, де з’явилися ідеї про необхідність зваженого та неупередженого ставлення до особи, яку підозрюють у злочині. Римські юристи виходили з того, що обвинувачення саме по собі не може бути доказом вини, а завдання держави полягає у встановленні істини, а не в пошуку підтверджень попередньо зроблених висновків. Такий підхід поступово перетворився на вимогу справедливості в самому механізмі кримінального переслідування, що стало однією з ознак правової культури розвинених суспільств.
З утвердженням у правових системах презумпції невинуватості як фундаментальної основи кримінального процесу сформувалося й усвідомлення того, що сам принцип не може залишатися декларативним. Його практичне наповнення можливе лише за умови чесного, всебічного й об’єктивного розслідування. Держава, яка бере на себе обов’язок довести вину, повинна робити це відкрито й без упередження, досліджуючи не тільки докази обвинувачення, а й ті, що свідчать на користь особи, яка притягується до кримінальної відповідальності.
В українському кримінальному процесі вимога справедливого розслідування закріплена низкою норм Кримінального процесуального кодексу. Як вже зазначалось, статті 2, 9 та 22 Кодексу зобов’язують органи досудового розслідування діяти неупереджено, забезпечувати повноту та об’єктивність встановлення обставин, дотримуватися принципу змагальності сторін. У цих положеннях відчутно втілення історичного шляху, від римського “onus probandi” до сучасної правової доктрини, де презумпція невинуватості стала реальною процесуальною гарантією, а не формальним гаслом.
Таким чином, презумпція невинуватості і справедливе розслідування тісно взаємопов’язані: перша задає основу, а друге – практичний спосіб реалізації. Коли органи розслідування дотримуються принципів об’єктивності та неупередженості, презумпція невинуватості набуває реального змісту. Якщо ж держава діє виключно з позиції звинувачення, ці принципи втрачають сенс.
Значення для українського кримінального процесу
Сьогодні для української правозастосовної практики це питання має особливу вагу. Традиційний обвинувальний ухил, що дісталася у спадок від радянської системи, поступово поступається новій моделі мислення – тій, у якій держава не карає, а доводить і гарантує справедливість власних дій. Саме в цьому полягає перехід від репресивної до правозахисної логіки кримінального процесу. Це не просто юридична трансформація, а свідчення зміни ставлення до людини, яка у сучасній європейській правовій культурі визнається найвищою соціальною цінністю.
Список використаних джерел
- Д’ячкова М. О. Елементи презумпції невинуватості в римському праві // Європейські орієнтири розвитку України: нові виміри у воєнний час : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Одеса, 16 травня 2025 р.) / за заг. ред. С. В. Ківалова. – Одеса : Фенікс, 2025. – Т. 1. – С. 667–669. – ISBN 978-617-8430-61-0. URL: https://dspace.onua.edu.ua/server/api/core/bitstreams/a7eda4a7-eed6-4867-b0ab-3eab3b13a4f6/content
- Бобік В. П. Історико-правова характеристика розвитку презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини в кримінальному провадженні України // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія : Право. – 2017. – Вип. 44. – С. 157–160. URL: https://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/bitstream/lib/17632/1/ІСТОРИКО-ПРАВОВА%20ХАРАКТЕРИСТИКА%20РОЗВИТКУ%20ПРЕЗУМПЦІЇ.pdf
- Берназюк Я. О. Презумпції в праві: види та значення : навч.-метод. матеріали / Національна школа суддів України. – Київ, 2023. – 32 с. – (Програма підготовки та підвищення рівня кваліфікації за стандартизованою програмою помічників суддів окружних та апеляційних адміністративних судів, 7 листопада 2023 р.). – С. 1–37. URL: https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/2023_prezent/presumption_bernaziuk.pdf
- Ringvold v. Norway, заява № 34964/97, рішення від 11 лютого 2003 р. [Електронний ресурс] // HUDOC, Європейський суд з прав людини. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-21948 (дата звернення: 13.10.2025)


